Звичайна вулиця — велика спільнота: добросусідство як основа громади
Історія жительки Диканьки Анни Кошель показує, що турбота і взаємодопомога в громаді — це те, що наповнює змістом поняття демократії у щоденному житті. Після переїзду до Диканьки з Донецької області родина Кошелів знайшла не просто нове місце проживання, а згуртованих сусідів, що стали опорою. Допомога з їх боку була частиною звичного способу життя, коли взаємопідтримка стоїть нарівні з турботою про власний добробут. Це була не вимога, а природна частина сільського і міського життя — підтримати тих, хто поруч.
Історія добросусідства, якою ділиться Анна Кошель, нагадує, що демократія — це не абстрактне поняття, а спосіб взаємодії, де важлива готовність допомогти.
Повернення до коренів роду
Далі — розповідає Анна Кошель:
— У 2003 році мені було 11 років і наша сім’я, що складалася з мами, тата і мене, переїхала із Донецької області жити в Диканьку. Це був район Чегрівки (вулиця Панаса Мирного).
Ще з часів Другої світової війни тут жила наша бабуся, зростала моя мама, я і мій брат проводили тут щороку літні канікули. А після смерті бабусі тут жили квартиранти, з якими дуже здружилась наша родина.
Пройшло 4 роки після смерті бабусі, і ми нарешті знайшли фінансові ресурси переїхати в це мальовниче селище в наш улюблений будинок. Звісно, майже уся вулиця старожил (а на вулиці Панаса Мирного ще не було кардинальних демографічних змін, тут проживали в основному люди похилого віку, зараз їх уже немає в живих) пам’ятала нашу бабуню і нас, тому перший рік нашого переселення активно допомагали новим-старим сусідам обжитися на новому місці.
Вулиця, яка зустріла з розкритими обіймами
Ми переїхали наприкінці березня: ми з мамою їхали поїздом, тато – перевозив речі КамАЗом.
Першими на допомогу прийшли сусіди навпроти на прізвище Калюжні. Батько сімейства Михайло допомагав моєму батьку Юрію розвантажувати та заносити до двору наше майно — меблі, валізи, побутову техніку. Інші сусіди – Оніпки (близькі друзі бабусі) – почали зносити овочі, вирощені на городі, а також консервацію власного виробництва, щоб наша родина могла не витрачати гроші на базові продукти харчування і змогла дожити до власно вирощеного врожаю.
Для майбутнього врожаю сусіди теж постаралися. Родина Калюжних допомогла обробити навесні город під посадку, сусіди з усіх куточків вулиці зносили городнє і навіть квіткове насіння для посадкового сезону. Інші сусіди – дозволили користуватись колонкою з водопровідною водою, адже в нашому помешканні води не було, лише колодязь у дворі. Ми також дозволили користуватись колодязем нашим сусідам, адже в ті часи ще багато хто тримав велике господарство. Сім’я Калюжних утримувала корів, коней, свиней, птицю. Тому, коли на вулиці вимикали воду, наш колодязь рятував ситуацію по напуванні худоби. Сусіди ділились з нами потрібним інструментом, або допомагали справляти старий; розповідали батькам, де в селищі знаходяться адмінбудівлі, магазини тощо. Допомогли мамі влаштуватись на службу зайнятості і переказували, якщо чули про вакансії за її професією.
Не тільки брати, а й ділитися - одне з правил добросусідства
А ми повіддавали стареньким бабусям плаття, жилети, спідниці і кофтинки, які ще за життя нашила наша бабуся (була швеєю), але так і не встигла поносити або продати. Ми також допомагали купувати продукти тим бабусям, які уже не могли в силу віку вийти з двору. Пам’ятаю бабусю Марію, нашу сусідку. Вона майже не виходила з двору, пересувалась із палицею. Я збирала у її дворі гнилі груші та яблука, щоб вона на них не послизнулась. А сусідка через двір – бабуся Катя, завжди дивилась за нами дітьми і з щирою любов’ю цікавилась нашими історіями і подіями із життя. Досі пам’ятаю її «А що ви, дітки, ото робите?».
З подарованими яблуками
Сусіди дарували нам саджанці дерев, плодові кущі. Ділились фруктами влітку. Допомагали завести свійських птахів тощо. Або, коли тато поїхав на заробітки, показували місця за селищем, де можна накосити траву для кролів, або на якій пилорамі найближче можна дістати тирси. Допомагали навіть зарізати курку, бо ми, дівчатка (мама і я), колишні квартирні жителі зовсім того не вміли.
Обов’язковою традицією на той час було спільне із сусідами застілля, щоб «прилити» новосілля, на яке частину страв готували ми, а частину – зносили сусіди. Неодмінним атрибутом цього застілля було виконання народних пісень.
На час переїзду наша родина мала мінімальні статки, більшість з яких ми витратили на переїзд і переоформлення нерухомості. Завдяки сусідам ми отримали змогу стати на ноги в новій місцевості.
Час минає, а добро залишається в пам’яті
Сьогодні, через 22 роки після переїзду, я вже не живу на цій вулиці. Тут проживає моя мама. Уже майже все старше покоління вулиці померло. Але традиція допомагати не тільки новим сусідам, але і підтримувати тих, хто живе поруч, залишається. Сусіди, як і раніше, діляться насінням, врожаєм, предметами побуту чи господаським реманентом; пригощають старожилів чи новоприбулих власною випічкою чи продуктами харчування; допомагають поратись іншим по господарству; доглядають за старими могилами, якщо уже немає родичів тих, хто у них спочиває. Іноді мені здається, що молоді сім’ї такою традицією нехтують, але, можливо, вони просто вибудовують свої кордони і не допомагають, поки їх не попросять.
Часткове відродження традиції відбулось після початку повномасштабного вторгнення, з прибуттям в наше селище людей, які шукали безпечнішого місця (офіційно - ВПО). На вулиці, де я живу, впродовж 2 років проживала родина з Харкова. Більшість жителів нашої вулиці допомагала їм, чим могла: приносили ковдри, штори та тюль на вікна, меблі. Ми приносили овочі і з грядки, вчитель фізкультури Дубровін Віктор Анатолійович, приносив спілі черешні для маленької дівчинки в тій родині. Хтось допомагав з лагодженням автомобіля. А новий сусід-харків’янин Сергій Жернов натомість узяв шефство над нашою старенькою сусідкою Жовнір Надією Миколаївною, в якої онук зник безвісти на війні. Новий сусід допомагає поратись по господарству, а також, як вчитель фізкультури, проводив розважальні заходи для дітей нашої вулиці.
Історію розповіла Анна Кошель
Сергій Жернов - новий житель вулиці Олега Кошового (ВПО) у Диканьці проводить розважальні змагання для дітей вулиці