Відновити справедливість і подолати нерівність. Історія памʼятної стели на вшанування жінок у Войнівці
Внесок сільських жінок у громадське життя українського села завжди був значним, навіть якщо суспільна думка або офіційна влада це ігнорували. Сільські громади століттями жили за принципами колективного прийняття рішень й колективної відповідальності за їх виконання. Особливо у кризові періоди, коли виживання громади залежало від усіх її членів. Рівний внесок жінок і чоловіків у суспільне благо — важливий принцип демократії.
Справедливість вимагає визнання
Під час Другої світової війни жінки фактично взяли на себе управління селами, забезпечуючи їхнє функціонування в умовах воєнного лихоліття, а потім і під час повоєнної відбудови. Адже чоловіки воювали на фронті, багато з них загинули або втратили здоровʼя і здатність працювати.
На відміну від чоловіків, участь жінок у Другій світовій війні не отримала гідного визнання в офіційному монументальному мистецтві. Але в народній пам'яті, у повсякденному житті села їхня роль завжди шанувалася. Саме цей розрив між офіційним замовчуванням та народним визнанням спонукав пенсіонера з Войнівки на незвичайний крок.
Ніколи не пізно дякувати
Анатолій Микитович Десненко — дитина війни. Змалечку спостерігав за важкою працею жінок у воєнні та повоєнні роки. Через усе життя проніс відчуття несправедливості, що роль жінок у Другій світовій війні та повоєнній відбудові не була гідно оцінена з боку держави. Тож на схилі літ ініціював встановлення пам’ятної стели “Матерям і вдовам” у селі Войнівка.
У 2015 році, коли Україна відзначала 70-річчя Перемоги над нацизмом, у центрі села Войнівка з'явився скромний, але особливий пам'ятник. Це стела на честь тих, хто десятиліттями залишався в тіні слави воєначальників, — жінок, які під час війни тримали на своїх плечах усе сільське життя.
Стела "Матерям та вдовам" встановлена поруч із меморіалом невідомому солдату, символічно поєднуючи пам'ять про тих, хто пішов на фронт, і про тих, хто забезпечував їм тил. Адже внесок жінок-трудівниць був так само важливим для виживання країни, як і подвиг солдатів. На пам'ятнику викарбувано поетичні рядки Анатолія Денисенка: "Я пам'ятник у кожному селі поставив повоєнній удові…"
Цей пам'ятник показав, що для українців традиційним принципом демократії є рівний внесок жінок і чоловіків у суспільне благо, адже навіть через 70 років у народній свідомості залишалася потреба вшанувати жіночий внесок у спільну справу — подякувати за повсякденну працю, яка забезпечувала виживання села під час Другої світової війни.
Анатолій Десненко — літописець рідного села
Як ми розповідали вище, ініціатором створення стели став Анатолій Микитович Десненко. Він народився у 1938 році, пройшов типовий для свого покоління життєвий шлях: військова служба, навчання в індустріальному технікумі, праця енергетиком на електромеханічному заводі. Навіть стажувався у Парижі, опановуючи технологію виготовлення магнітних пускачів.
Але паралельно з професійною кар'єрою енергетик Десненко вів інше життя – поета та культурного діяча села. З дитинства писав вірші, у дорослому віці активно брав участь у художній самодіяльності, виступав з власними віршами не лише у Войнівці.
Анатолій Микитович не просто писав вірші — він став живою пам'яттю свого села, написав збірку віршів "Духовні скарби".
Рішення встановити пам'ятник жінкам народилося з глибокого розуміння історичної несправедливості: "Мене завжди турбувала думка, що воїнам-солдатам був пам'ятник, а жінкам, які під час війни тяжко працювали на полях, вшанування пам'яті про них не було. Тому я вирішив встановити стелу, щоб увіковічнити пам'ять про жінок-трудівниць, жінок-вдів Другої світової війни."
Демократія у народній свідомості зберігається віками
Історія пам'ятника у Войнівці ілюструє важливу істину: демократичні принципи рівності та участі завжди були важливими для жителів громад. Не можна сказати, що для більшості, але завдяки таким, як Анатолій Десненко, важливі цінності не вмирали, а проростали знову, в нових поколіннях, як прагнення до рівності і справедливості.
Анатолій Десненко просто зробив те, що вважав правильним, — встановив стелу за власні кошти, не чекаючи дозволів чи всенародної підтримки. Як пригадує пан Анатолій: "У встановленні стели мене підтримали одиниці. Але поставилися з розумінням: Микитович, ти молодець, дякуємо, що це зробив. Проти ніхто не був".
Сьогодні, після трьох років повномасштабного вторгнення росії в Україну, стела для вшанування жінок, які втратили синів і чоловіків у війні, набуває актуального звучання. Знову жінки взяли на себе величезну відповідальність – і на фронті, і в тилу. Як і колись, виживання України залежить від усіх її громадян, тож дуже важливо, аби жіночий внесок у спільну справу був гідно оцінений.