Село змінюють люди: історія «Мошоринських пишонь»
Жителі села Мошорине на Кіровоградщині почали з прибирання занедбаних клумб, а продовжили створенням музею, відродженням традицій та побудовою дружньої громади, де люди допомагають одне одному.
Село Мошорине розташоване понад річкою Бешка на території Суботцівської громади. Це місце, де колись заснував свій хутір Припутні та доживав віку Семен Климовський — автор славнозвісної пісні «Їхав козак за Дунай». Але сьогодні ми розповімо вам не про видатного поета минулого, а про звичайних сучасних селян, які власними силами змінюють життя своєї громади.
Початок великих змін
Усе почалося 2010 року. 54-річні Наталія та Олексій Кондратенки, побачивши занедбаний центр села, вирішили власноруч відновити його колишню красу.
«Центр, який колись був окрасою села — клумби, пам’ятники, сільрада — все занепало, — згадує пані Наталія. — Було боляче дивитись, як воно заростає бур’янами й поволі руйнується».
Першим кроком стало висадження квітів на занедбаній клумбі. Привезені з сусідньої Знам’янки тюльпани, іриси та лілії мали прикрасити простір. Але подружжя зіткнулося з нерозумінням і навіть протидією деяких односельців — уже наступного дня після першої висадки всі квіти було знищено.
Проте Кондратенки не відступили. Щовечора вони виходили на центральну площу: сапали, прибирали, упорядковували територію. Спочатку дехто дивився здивовано, хтось — скептично. Але з часом до праці долучилися й інші односельці: «А ми що? Ми теж хочемо, щоб наше село було гарним».
Ця перша громадська ініціатива стала поштовхом до більших змін. За два роки спільної діяльності сформувалася стала група однодумців, яка називала себе «Ветеранська рада».
Система підтримки: турбота від серця
Відтоді все пішло по-іншому — з чіткими планами, розподілом відповідальності та підтримкою громади. Активність вийшла за межі благоустрою — почалася системна робота з людьми.
«Ветеранську раду», яка мала працювати більш впорядковано, очолила Людмила Єрьоменко. «Ми розділили село на "кутки" й домовилися, хто яким буде опікуватися», — розповідає членкиня ради Людмила Вака.
Людмила Вака в кімнаті-світлиці
Активісти уклали список мешканців, звернувши особливу увагу на людей старшого віку. Так виникла справжня система турботи: вітання з днем народження, допомога з продуктами, ліками, дрібними справами, а ще — теплі слова, сюрпризи та спільні свята.
«Коли приносиш ліки й бачиш щиру вдячність в очах — розумієш, для чого це все», — додає Людмила Єрьоменко.
Ця ініціатива перетворилася на дієву модель самодопомоги — просту, людяну й ефективну.
Калинова алея і впорядковане кладовище
Одним із перших кроків «Ветеранської ради» стала висадка Калинової алеї біля пам’ятного знаку воїнам Другої світової війни. Зробили це просто: прийшли до знайомої, в якої біля обійстя рясно розрослася калина, викопали паростки й гуртом висадили біля стели.
«Весною калина квітне білим, а восени кетяги червоніють як пам’ятний вогонь біля стели. І це так по-українськи», — наголошує одна з активісток.
Згодом «Ветеранська рада» взялася за старе сільське кладовище, яке роками заростало дерезою й чагарниками.
«Почали з бур’янів — викосили, прочистили, посадили квіти в клумби, які самі зробили. Щороку трохи прибирали, щось додавали, — розповідає Лідія Рукавішнікова, яку подруги називають берегинею духовного світу громади. — Збирали кошти на "провідках", купували бензин для мотокоси». Разом із нею на кладовищі працювали Людмила Гудак, Парасковія Прокопчук та інші мешканці. Працювали довго, наполегливо, без огляду на втому. Згодом навіть туалет поставили — старий розвалився, а люди приїжджали масово у поминальні дні.
«Староста села Олексій Кондратенко дав шифер, майстер Вася допоміг зробити добротну вбиральню», — додає вона.
Людмила Вака згадує: «Після прибирання я не змогла знайти могили своїх родичів. Раніше орієнтувалася по заростях: ось за тим кущем — і на місці. А тепер — чисто, світло... Це ж про повагу до наших рідних, і не тільки наших. Це про пам’ять — справжню, непідробну».
Сільський музей: зберігаючи історію
Віднедавна колишня «Ветеранська рада» перейменувалася на «Мошоринські пишоні» й почала працювати над збереженням історії власного села. Під керівництвом Людмили Єрьоменко в селі з’явилася перша музейна кімната «Інформаційна», яка розкриває життя мошоринців через стенди зі світлинами.
«Тут безліч фото людей, яких вже нема в земному житті, але вони залишили добру згадку по собі. Нам хотілося, щоб про них пам’ятали, щоб вони продовжували жити завдяки світлинам», — розповідає пані Людмила.
І цим справа не обмежилася. «Пішла ланцюгова реакція! — захоплено згадує вона. — Ми почали збирати ще й старожитності. Хтось приносив те, що зберігалося вдома, деякі активісти обходили старі покинуті будинки в пошуках предметів побуту минулих поколінь. Доводилося навіть підійматися на горища в пошуках раритетів!»
Є тут і унікальні експонати: стара валіза, яка подорожувала аж до Америки на заробітки, шафа баби Наталки (1900—1950), магнітола для платівок, куплена в 1976 році тощо.
Так з’явилися ще дві кімнати музею: «Світлиця» — впорядкована під українську хату, та «Майстерня» — де красується робочий ткацький верстат, на якому можна ткати рядна.
Сила громадської ініціативи
Нині до когорти «Мошоринських пишонь» долучено понад 20 мешканців села. Не всі можуть активно брати участь у заходах, але навіть з дому, як вони самі жартують «онлайн», допомагають хто чим може: хтось приготуванням їжі, хтось дає квіти та кущі, когось відвідують гуртом вдома.
Історія «Мошоринських пишонь» демонструє універсальну істину: справжні зміни починаються з малого — з прибраної клумби, висадженого куща, доброго слова сусідам. Сьогодні цей рух у Мошориному продовжує зростати, залучаючи нових учасників і втілюючи нові ідеї. І, можливо, саме такі громадські ініціативи, що виникають не згори, а від щирого серця людей, є найкращим шляхом відродження українського села. Що, як не власний приклад, може надихнути й вашу громаду на перші кроки до змін?
P. S. А щодо назви — навіть не шукайте значення слова «пишоні» в Інтернеті, не знайдете. Це унікальний неологізм місцевих активістів. Як пояснює Наталія Кондратенко: «Ми пишаємось своїм селом, своїми людьми, своєю роботою, діяльністю та наполегливістю, тому ми — пишоні».
Матеріал підготувала Тетяна Чабан-Блохіна
фото: Тетяна Чабан-Блохіна