Віра, спротив системі і стійкість: історія релігійних громад Диканщини в умовах радянського тиску
У радянські часи, коли слово «релігія» часто прирівнювалось до злочину, релігійні спільноти виживали завдяки глибокій внутрішній солідарності. Вони збирались ночами, у сільських хатах, без ікон і дзвонів. У цих умовах гартувався особливий різновид єднання — неформальних, горизонтальних зв’язків, де важливою була не посада, а готовність допомогти, поділитися, підтримати.
Історія євангельських християн-баптистів Диканщини — це розповідь про віру, що вистояла під тиском. Попри заборони, репресії, арешти й розстріли, релігійні громади не лише зберегли себе, а й досі залишаються осередками взаємодопомоги. І сьогодні — під час повномасштабного вторгнення — вони продовжують цю традицію, турбуючись про ближніх і будуючи спільноту, яка тримається на підтримці і довірі.
Поява протестантських церков у селах Диканщини
Історія євангельських християн-баптистів розпочинається на початку ХХ століття.
— Одного разу в село приїхав невідомий «благовісник», зняв квартиру в місцевого жителя Победрі П.М., а уже в неділю зібрав усіх сусідів послухати проповідь. Слухачів було багато, — згадував колишній пастор Григорій Іванович Фролов, коли віряни розпитували його про диканських євангельських християн-баптистів. — Першими, хто прийняв віру, були Євген Шапчиков, П.М.Победря, який узяв на себе відповідальність керівника і організатора хору. Важливою місією протестантів було проповідування в інших населених пунктах: хуторах Федорівці, Василівці, Чернещині, у Великих Будищах. Усі обов’язки в релігійній громаді були чітко розподілені на добровільних засадах. Диканська релігійна громада сформувалася з 1927 року і жодного разу з того часу не припиняла своєї діяльності.
Нічні співки хору та підпільна молитва
— Я розкажу історію своєї бабусі, вона була віруюча. У 1921-1922 роках жили вони у селі Вітниці (поряд Кіряково) Зіньківського району. Вони ходили на служіння аж у Орданівку, що зараз у Диканській громаді. Ходили вночі. Чому вночі? Тому що жнивували літом. Прийдуть після 11-ої години ночі, умилися, ноги помили — і пішли на "співку" (репетицію хору). Зі слів старожилів, у 20-30-х роках ХХ століття в Диканському районі нараховувалось 7 релігійних громад євангельських християн баптистів. Були вони в таких селах: Чернечий Яр – 40 осіб, Балясне – більше 70 осіб, Байрак – 50 осіб, Орданівка – 100 осіб, — розповідає Станіслав Мороховець, колишній пастор Євангельських християн-баптистів у Диканьці. — Уже наприкінці 20-х років ХХ століття село Орданівка Диканського району стало релігійним центром євангельських християн-баптистів. Сюди на богослужіння сходились навіть жителі сусідніх районів. З-поміж 100 осіб прихожан 70 осіб складав хор, молодь налічувала близько 60-70 осіб.
— "Співки" хору відбувалися, наприклад, вночі. – пригадував Григорій Іванович Фролов, — Спати було ніколи: лягали о 12 ночі, а вже о 3:30 годині ранку прокидались і збиралися на служіння. Так тривало не рік і не два, а 45 років.
Сила віри і стійкість проти репресій
Оскільки 30-ті роки ХХ століття відрізнялись жорстокою боротьбою проти релігійних общин, учасникам громад доводилось приховувати свої зустрічі. За радянської влади релігійним громадам заборонялося проводити зібрання, оголошувати себе представниками тієї чи іншої віри, утримувати будинки молитв. Будинок, де проводили зустрічі в Диканьці уже після війни, був у такому стані, що вода з даху лилась прямо на голови. Але згодом спільними зусиллями прихожан його було відбудовано.
— У селі Тополівка Орданівської сільської ради була громада баптистів у 60-х роках, — згадує Станіслав Мороховець. — Про це розповів мені знайомий. Він у радянський час займався ліквідацією протестантських громад. Цю громаду у Тополівці також постійно намагались закрити. Влада вчиняла безжальні дії щодо вірян: намагалась в першу чергу заарештувати пастора, диякона, регента і свідому молодь. Таким чином прагнули нейтралізувати актив та відповідальних осіб за життя релігійної громади. Так зробили у селі Балясному — і громада там розпалася.
Архіви КДБ розповідають про трагічні долі протестантів
Витяг з кримінальної справи 1956 року з архівів СБУ у Полтавській області
Упродовж всього існування СРСР спостерігаємо масові репресії проти віруючих, зокрема й протестантів: засудження їх до різних термінів ув’язнення, розстрілів тощо. Довгий час архіви Комітету державної безпеки були закриті, але після проголошення Незалежності СБУ відкрила їх для громадськості, щоб розповісти справжню історію України в період радянського тоталітаризму.
В одній із кримінальних справ 1956 року по Диканському району, що знаходиться в архівах СБУ міста Полтава, працівники Диканського історико-краєзнавчого музею імені Д.М.Гармаша знайшли довідку (мовою оригіналу): «По даним председателя Ордановского с\с Диканского района Зинченко Григория Федоровича на територии с\с проживают … штундисты». Далі вказано не лише імена та прізвища віруючих, їх роки народження, а й місце проживання, де вони збираються для релігійних богослужінь і чи працюють в колгоспі. Гоніння спецслужб були настільки грубими, а воля до свободи совісті та віросповідання настільки сильною, що представники різних протестантських конфесій, незважаючи на різницю у трактуванні вчення, часто збирались разом для спільних молитов. Тому в офіційних документах радянського періоду можемо побачити просто назву «штундисти».
Нині громади протестантів продовжують діяльність
Незважаючи на тоталітарний тиск радянської влади, релігійна громада євангельських християн-баптистів Диканщини збереглася і на початку 90-х років стала легальною. Нині ця громада налічує в Диканьці 29 прихожан, має власний молитовний дім, випускає і розповсюджує періодику на релігійну тему.
Нинішній пастор ЄХБ диканської громади Віта лій Мороховець отримує диплом про освіту
Сьогодні в Диканьці налічується 4 релігійні протестантські громади: Євангельські Християни-баптисти (29 осіб); Церква Християн Віри Євангелійської (200 прихожан); Адвентисти сьомого дня (60-70 вірян); релігійна громада Християнської церкви «Слово Життя» (10 учасників).
Протестантські релігійні громади Диканського краю активно виявляють свою громадянську позицію — займаються благодійністю, відвідують будинки для людей похилого віку, дитячі заклади, тюрми та колонії, надаючи духовну підтримку людям з різними долями. Вони організовують безкоштовні заходи для дітей, допомагають ЗСУ та є потужним джерелом гуманітарної допомоги в громаді.
Над історією працювала Анна Кошель