Березова Лука: коли кожна вулиця співала, а традиція єднала серця
У світі, де шалений ритм витісняє душевність, особливо цінними стають спогади про часи, коли громада жила єдиним подихом, а традиції були не даниною моді, а способом життя. Саме такою сторінкою з минулого є Березова Лука кінця 1980-х — початку 1990-х років, де зародилася й розквітла унікальна форма народної творчості — вуличні хори.
Коли вечір стає початком пісні…
Уявіть собі: з настанням вечора, коли сонце схилялося за обрій, а буденні клопоти відступали, мешканці кожної вулиці Березової Луки збиралися разом. Це збираються не просто сусіди, а спільнота, що тримається на пісні. Під звуки гармошки, що розносилися селом, вони співали, танцювали, вивчали старі народні пісні, зберігаючи та передаючи від покоління до покоління фольклорну спадщину.
Серед численних вуличних хористів вирізнялися голоуючі у своїх співочих спільнотах — ті, хто задавав тон і надихав інших. На вулиці Геталівка таким був Василь Мироненко, на Набережній — Василь Розум, на Загорі — Ольга Титаренко, на Хліборобів — Валентина Клименко, а на хуторі Мелешки — Євдокія Сметаненко. І досі з повагою згадують їхні імена — як хранителів традиції, що згуртовувала вулиці й покоління в одну співочу родину.
Хоча життя в селі було дуже важкими, і не завжди знаходився час на відпочинок, хорове вуличне мистецтво давало людям можливість відпочити душею. Учасники збиралися влітку після вечірньої «поранки» (випасу) худоби на лавках біля дворів керівників, а взимку репетиції проходили в будинках учасників по черзі.
Репертуар підбирали разом шляхом колективного обговорення. У кожного хору були пісні, які описували нелегке життя українців: «Ой, чого та калина віти похилила», «Вийшли в поле косарі», «Із-за гори вітер віє», «Добре було нашим батькам на Вкраїні жити» та інші. Також учасники виконували пісні місцевих авторів Петра Бойка та Миколи Рощі: «Журавлі», «В синім небі весняні паради» та інші.
Костюми створювали переважно власноруч або використовували народний старовинний одяг, який передавався у спадок. Наймолодшими серед виконавців були 9-річні Марія Сметаненко та Наталія Ночовна. У 1990 році вони отримали свої перші відзнаки — дипломи.
Загалом, вік співаків та співачок був від 30 до 50 років. Зі спогадів Надії Булиги, учасниці хору з хутора Мелешки, ця мистецька діяльність не тільки згуртовувала людей навколо української пісні, а й додавала престижу та особливої ваги, бо переможців запрошували виступати на радіо.
Обжинки - головна подія року для хорів
Найочікуванішою подією було щорічне свято Обжинків. Це був не просто звітний концерт, а справжній конкурс на кращий вуличний хор, що проходив у самому центрі села, на стадіоні.
На цьому святі панувала особлива атмосфера. Тут не лише змагалися за звання найкращого хору, а й вшановували кожного учасника та кожну учасницю. Нагороджували наймолодших і найстарших, підкреслюючи, що в цій традиції немає вікових обмежень. Переможці отримували заслужені оплески та визнання, але головним призом для всіх було відчуття причетності до мистецтва, створеного спільно.
Кожна вулиця виступала з гордістю, як окрема творча команда. Але перемагала не конкуренція, а єдність. Це свято не лише підносило культуру — воно цементувало громаду. Односельці та сусіди відкривали одне одного по-новому, зміцнювали зв'язки.
Демократія у гармонії голосів
Вуличне хорове мистецтво Березової Луки - це приклад того, як спільна творчість розвивало культуру демократії в громаді. Учасники хорів мали достатньо приводів, коли демократичні цінності втілюються через вчинки і ставлення. Наприклад, конкуренція між хорами була неабиякою, тож важливим аспектом ставала повага до інших та діалог, вибір репертуару потребував обговорення та прийняття спільного рішення.
Свято Обжинків у Березовій Луці було не просто культурною подією. Це був процес згуртування людей в одну громаду. Підготовка і проведення - усе це давало можливість відчути себе частиною чогось більшого, зміцнювало зв'язки між сусідами, вулицями та поколіннями. У ці дні село дихало однією мелодією, а серця його мешканців билися в унісон.
Зі спогадів Надії Булиги, учасниці хору з хутора Мелешки, ця традиція не просто тішила — вона формувала характер і приносила конкретну користь громаді. на репетиціях учасники та учасниці тренувалися не лише чисто виконувати свої партії, а й вчилися домовлятися, брати на себе відповідальність або делегувати доручення іншим, коректно критикувати і терпляче підтримувати одне одного.
Традиція, що живе у серцях
Нині, згадуючи про цю дивовижну традицію, ми розуміємо її справжню цінність. Вона нагадує нам, що справжнє багатство села – це не лише його природні красоти чи економічні досягнення, а насамперед люди, їхня згуртованість, їхня любов до рідної землі та їхня здатність зберігати й примножувати культурну спадщину.
Сьогодні, коли вулиці вже не завжди співають, традиція трансформувалася, але не зникла повністю. Хоча регулярні вуличні хори припинили своє існування в середині 1990-х через економічні труднощі та зміну способу життя, їхній дух зберігається в окремих ініціативах та святкових заходах села.
Можливо, колись у Березовій Луці знову зберуться вуличні хори. А поки — зберігаємо ці історії, бо саме вони творять літопис душі села. А традиція, що єднає серця, — ніколи не зникає. Вона просто чекає, щоб знову зазвучати.
