Весільні традиції на Диканщини у 60-80 роках ХХ століття
Споконвіку весілля в громаді — це подія на все село, а то й на кілька. І які не були б важкі часи, а люди гуртувались та долали цей виклик: застілля було смачним, обряд — яскравим, а святкування в цілому — гучним і веселим. З часом традиції змінюються, але важливо зберігати пам’ять про них, тому в селі Великі Будища організували музей українського весілля.
Більше 15 років в селі Великі Будища існує музей народного українського весілля! Серед молодих, що вирішили побратися, він набирає все більшої популярності. Наречений і наречена, свати, дружки, застілля, народні традиції занурюють в справжню народну весільну атмосферу. Працівники музею пропонують гостям відтворити весільну процесію з усіма звичаями — піснями, жартами, віршами, застіллям тощо. Важливо, що місцеві краєзнавці зібрали обряди різних епох і розповідають про них у цікавій та яскравій формі. Тут кожен знайде собі роль і стане учасником весільного дійства часів своїх прадідів і прабабів, а весільне вбрання та головні убори в музеї весілля можна й приміряти.
А що ж розповіли нам старожили — жителі Диканської громади про своє весілля?
Молоді. Диканька. 70-ті рр. Фото з особистого архіву Анни Кошель
Весілля у 60-80 роках ХХ століття, особливо якщо воно відбувалось у сільській місцевості, було надзвичайно колоритним дійством. Відомо, що в цей період, якщо наречені були сільськими жителями, то на святкування запрошувалось усе село. Інакше шлюб вважався б недійсним у народній уяві. Цікавий факт. Якщо наречені були з різних сіл, весілля мало відзначатись в обох селах по черзі.
У Диканському районі, після спільного рішення молодят одружитись, найперше, що відбувалось — батьки нареченого відправлялися до родини молодої для обговорення спільного лаштування весілля.
«Не наробити біди» до весілля» — так приказували матері своїм дочкам у переддень весілля. Як і раніше, дошлюбні статеві зв’язки були табуйованою темою, а вагітність нареченої вважалась чимось сороміцьким. Адже у разі вагітності на мешканок сільської місцевості чекали пересуди односельчан. Але, якщо вже така «оказія» і ставалась, то весілля лаштували якомога швидше, щоб ніхто не здогадався про вагітність нареченої. Інколи це ставало примусом для юнака до одруження.
Ще у 50-х роках існувала традиція: наречена особисто запрошувала гостей на весілля, ідучи від хати до хати, але пізніше такий звичай поступово зник.
Весілля у Диканьці. Післявоєнний час. Фото з архіву Диканського історико-краєзнавчого музею
Обов’язковим атрибутом сільського весілля були вишиті рушники. У районних центрах такі можна було купити в магазині. В селі, якщо дівчина не вишивала сама, рушники замовляли у спеціальних жінок-вишивальниць, які знали традицію весільної вишивки.
Збереглась традиція виготовлення гільця – гілки плодового дерева, яку незаміжні подруги нареченої прикрашали кольоровими стрічками, квітами з тисненого кольорового паперу, цукерками. Але його обрядового значення уже ніхто не розумів.
Особливе значення мало випікання весільного короваю. У його приготуванні традиційно брали участь запрошені і тільки заміжні (особливо щасливі у шлюбі і не вдови) жінки. У сільській місцевості випікали 2 короваї – у молодого і молодої. В районному центрі – здебільшого один. У Диканьці коровай можна було замовити в пекарні.
Застільні страви готували завчасно (для цього запрошували «кухарок» – жінок, які спеціалізувались на приготуванні страв для різних урочистостей, проте це могли бути і родички наречених). Оскільки у селі гуляли весілля всією громадою, то посуд зносили також від кожної хати. Щоб не переплутати потім, де чий, наносили на звороті посуду маркування звичайною олійною фарбою певного кольору чи орнаменту.
Для прийому гостей, чоловіча частина села лаштувала коло садиби наречених «шалаш» (намет). На стіну намету, побіля якої мали сидіти молодята, набивали килими (70-80 роки). Столи і лави зносили всім селом.
Весілля намагались, як і раніше, справляти не в піст. Пора року уже не мала ніякого значення. Але існували заборони із сторони влади. Офіційні органи, уповноважені реєструвати шлюб, наполягали на відстрочені весільних торжеств до закінчення польових робіт у колгоспах.
Новим атрибутом радянського весілля стали обручки. У 50-х роках їх здебільшого виготовляли з недорогих металів. Дехто позичав їх у родичів, а по настанні кращих часів купував власні.
У день весілля молодий разом з боярами їхав бричкою, яку пізніше замінили автомобілем (винаймали у сусідів, родичів, друзів, якщо не було власного транспорту). Якщо весілля святкували в двох селах – винаймали автобус. Коли молодий прибував до оселі нареченої, він мав викупити собі право зайти в дім. Традиційними у радянський час залишились традиції обсипання молодих зерном чи крупою, дрібними монетами або цукерками.
Фотографування молодят відбувалось у фотоательє. Деякі пари спеціально винаймали фотографа на весь час святкування. За фотографа міг слугувати товариш, у якого був фотоапарат.
Гуляння тривало 2-3 дні. Непоодинокими були випадки, коли гуляли два весілля. Спочатку молоді відправлялися до родичів чи у село нареченої, а годині о 14 їхали у село нареченого. При чому перше весілля продовжувалося до ночі вже без новоствореної сімейної пари.
Традиційно молодята Диканського району під кінець весілля обносили гостей горілкою і шматочками короваю, гості дякували і обдаровували їх. Подарунками слугували гроші, постільна білизна, вази, посуд, килими.
Чудові весільні традиції, що існували на Диканщині в другій половині ХХ століття надзвичайно колоритні, веселі, домашні, ба навіть дотепні своїм романтизмом і прагненням учасників сільських громад допомогти молодим запам’ятати найважливіший день у їхньому житті. Вони показують старовинні традиції злагодженості, співучасті громади у важливих подіях кожного роду.
