Весільні традиції на Диканщини у 60-80 роках ХХ століття
Споконвіку весілля в громаді — це подія на все село, а то й на кілька. І які не були б важкі часи, а люди гуртувались та долали цей виклик: застілля було смачним, обряд — яскравим, а святкування в цілому — гучним і веселим. З часом традиції змінюються, але важливо зберігати пам’ять про них, тому в селі Великі Будищі організували музей українського весілля.
Більше 15 років в селі Великі Будища існує музей народного українського весілля! Серед молодих, що вирішили побратися, він набирає все більшої популярності. Наречений і наречена, свати, дружки, застілля, народні традиції занурюють в справжню народну весільну атмосферу. Працівники музею пропонують гостям відтворити весільну процесію з усіма звичаями — піснями, жартами, віршами, застіллям тощо. Важливо, що місцеві краєзнавці зібрали обряди різних епох і розповідають про них у цікавій та яскравій формі. Тут кожен знайде собі роль і стане учасником весільного дійства часів своїх прадідів і прабабів, а весільне вбрання та головні убори в музеї весілля можна й приміряти.
А що ж розповіли нам старожили- жителі Диканської громади про своє весілля?
Молоді. Диканька. 70-ті рр. Фото з особистого архіву Анни Кошель
Весілля у 60-80 роках ХХ століття, особливо якщо воно відбувалось у сільській місцевості, було надзвичайно колоритним дійством. Відомо, що в цей період, якщо наречені були сільськими жителями, до на святкування запрошувалось усе село. Інакше шлюб вважався б недійсним у народній уяві. Цікавий факт. Якщо наречені були з різних сіл, весілля мало відзначатись в обох селах по черзі.
У Диканському районі, після спільного рішення молодят одружитись, найперше, що відбувалось - батьки нареченого відправлялися до родини молодої для обговорення спільного лаштування весілля.
«Не наробити біди» до весілля» - так приказували матері своїм дочкам у переддень весілля. Як і раніше, дошлюбні статеві зв’язки були табуйованою темою, а вагітність нареченої вважалась чимось соромним. Адже у разі вагітності на мешканок сільської місцевості чекали пересуди односельчан. Але, якщо вже така «неприємність» і ставалась, то весілля лаштували якомога швидше, щоб ніхто не здогадався про цікаве становище нареченої. Інколи ж, такий інцидент як вагітність, ставала примусом до одруження.
Ще у 50-х роках існувала традиція особисто молодою запрошувати гостей на весілля (ішла від хати до хати), але він поступово зник.
Весілля у Диканьці. Післявоєнний час. Фото з архіву Диканського історико-краєзнавчого музею
Обов’язковим атрибутом сільського весілля були вишиті рушники. У районних центрах такі можна було купити в магазині. В селі, якщо дівчина не вишивала сама, рушники замовляли у спеціальних жінок-вишивальниць, які знали традицію весільної вишивки.
Збереглась традиція виготовлення гільця – гілки плодового дерева, яку прикрашали незаміжні подруги нареченої, прикрашаючи її кольоровими стрічками, квітами (із жатого кольорового паперу), цукерками. Але його обрядового значення уже ніхто не розумів.
Особливого значення мало випікання весільного короваю. У його приготуванні традиційно брали участь запрошені і тільки заміжні (особливо щасливі у шлюбі і не вдови) жінки. У сільській місцевості випікали 2 короваї – у молодого і молодої. В районному центрі – здебільшого один. У Диканьці коровай можна було замовити на пекарні.
Застільні страви готували завчасно (для цього запрошували «кухарок» - жінок, які спеціалізувались на приготуванні страв для різних торжеств, проте це могли бути і родички наречених). Оскільки у селі гулли весілля всією громадою, то посуд зносили також від кожної хати. Щоб не переплутати потім, де чий, наносили на звороті посуду маркування звичайною олійною фарбою певного кольору чи орнаменту.
Весілля намагались як і раніше справляти не в піст. Пора року уже не мала ніякого значення. Але існували заборони із сторони влади. Офіційні органи, уповноважені реєструвати шлюб, наполягали на відстрочені весільних торжеств до закінчення польових робіт в колгоспах.
Новим атрибутом радянського весілля стали обручки. У 50-х роках їх здебільшого виготовляли з недорогі цінних металів. Дехто позичав їх в родичів, а по настанні кращих часів купував власні.
У день весілля молодий разом з боярами їхав бричкою, яку пізніше замінили автомобілем (винаймали у сусідів, родичів, друзів, якщо не було власної). Якщо весілля святкували в двох селах – винаймали автобус. Коли молодий прибував до оселі нареченої, він мав викупити собі право зайти в дім. Традиційними у радянський час залишились традиції обсипання гостями молодих зерном чи крупою, дрібними монетами або цукерками.
Фотографування молодят відбувалось у фотоательє. Деякі пари спеціально винаймали фотографа на весь час святкування. За фотографа міг слугувати товариш, у якого був фотоапарат.
Гуляння тривало 2-3 дні. Непоодинокими були випадки, коли гуляли два весілля. Спочатку молоді відправлялися до родичів чи у село нареченої, а годині об 14 їхали у село нареченого. При чому перше весілля продовжувалось уже без новоствореної сімейної пари.
Для прийому гостей, чоловіча частина села лаштувала коло садиби наречених «шалаш» (намет). На стіну намету, побіля якої мали сидіти молодята, набивали килими (70-80 роки). Столи, лави, посуд зносили всим селом.
Традиційно молоді Диканського району під кінець весілля обносили гостей горілкою і шматочками короваю, гості дякували і обдаровували їх. Подарунками слугували гроші, постільна білизна, вази, посуд, килими.
Чудові весільні традиції, що існували на Диканщині в другій половині ХХ століття надзвичайно колоритні, веселі, домашні ба навіть дотепні своїм романтизмом і прагненням учасників сільських громад допомогти молодим запам’ятати найважливіший день у їхньому житті. Вони показують старовинні традиції злагодженості, співучасті законсервованої громади у важливих подія свого «племені-роду».
Над історією працювала Анна Кошель.
